Шерлок та Холмс живуть у двох принципово різних світах. Кінець 19-го сторіччя Холмса — це індустріальна епоха та розквіт імперіалізму. Більшість людей, що живуть у містах, працюють на заводах за мізерні кошти по чотирнадцять годин на день. Ця дійсність, у якій людина буквально виконує роль гвинтика на виробництві, межує з іншою, дійсністю аристократії. Неймовірна розкіш, яку нам годі й уявити, величезні садиби, території більші за деякі держави, можуть знаходитися у власності одного аристократа. Велика Британія на той час — найбільша держава у світі, імперія, над якою ніколи не заходить сонце. А Лондон, за словами Ватсона – клоака, у яку стікається весь бруд Землі.

Початок 21-го сторіччя Холмса — це… Ну ви самі знаєте, що це і як. Докоронавірусні часи, коли кав’ярні були відкриті, а трава була зеленішою. Більшість людей зайнята у сфері послуг, на заводах замість них машини. Інтернет, мобільні телефони (щоправда, з кнопками) та кумедне лондонське таксі. До речі, ніколи не помічали, наскільки Холмс випередив свій час і наскільки його діяльність пасує Шерлокові? Він — фрилансер. У 19-му сторіччі це щось нечуване, а в наш час — досить поширене явище. Якщо є фрилансери-журналісти, дизайнери, айтівці, то чому не може бути фрілансера-детектива?

Наш геніальний детектив. Той, хто змусив нас усіх вивчити слово «дедукція». Той, завдяки кому ми в черзі можемо не просто дивитися в потилицю людині попереду, а намагатися з’ясувати, ким вона працює, чи має дітей і скільки в неї собак.

Як це не дивно, Шерлок та Холмс досить схожі попри різницю у сто п’ятдесят років. Ось таким бачить Ватсон Холмса вперше:

«Студент», бачите? Тобто досить молода людина. Бенедиктові Камбербетчу у 2010-му році було 35. Такий, пристаркуватий студент виходить. Хоча треба сказати, що виглядає він у серіалі молодшим, актору можна дати не більше 27. До речі, саме в такому віці у книзі Холмс зустрічає Ватсона.

Що можна сказати про характер цього «студента»? Перш за все, це людина самозакохана. У «Собаках Баскервіля», коли Холмс чує: «Ви відомі, як другий у Європі спеціаліст з криміналу, — він досить різко відповідає: — Ось як? Хто ж перший?». Це так само стосується Шерлока. Наприкінці першої серії він був готовий ковтнути пігулку, яка могла б виявитися отруєною, просто щоб довести, що він правий.

І взагалі, ви помічали, наскільки й Шерлок, і Холмс схильні до рисовки та самомилування? Ватсон у «Етюді в багряних тонах» склав таке уявлення про обізнаність свого нового сусіда:

Джон Ватсон у серіал увійшов просто зі сторінок оповідань Конана Дойла. Військовий лікар, який щойно повернувся до Британії з війни в Афганістані. Був поранений, через це шкутильгає. Перебуває у скруті, через що і змушений шукати співмешканця. Він чесний, прямолінійний, не надто розумний, добрий та загалом «звичайний». Такий, якому співпереживати легше за все. Хіба що у книзі у Ватсона є вуса, а у серіалі — ні, але це данина часу.

Замість оповідань із книги Ватсон у серіалі пише блог про Шерлока. І, як і у книзі, за Шерлоком ми спостерігаємо очима його супутника.

Та попри майже повну тотожність, все ж таки різниця є. У серіалі цей персонаж значно глибший. Власне, у нього є хоч якась глибина, бо у книзі це просто вікно у світ для читача. Глибина криється у травмі. Шерлок звертає його, й заразом нашу увагу, що у стресовій ситуації Ватсон не шкутильгає, він може бігати, стрибати з даху на дах. Шкутильгання психосоматичне, тобто це симптом психічної травми. Вже брат Шерлока — Майкрофт — пояснює нам, що Ватсон не страждає від спогадів про війну, він сумує за нею. І досить пафосно додає «Welcome back».

Якщо вже згадали. Брат Шерлока Холмса, який займає невизначену, але дуже важливу посаду чи то у британському уряді, чи то в розвідці, чи щось таке. Тут відмінності взагалі відсутні. Постійний відвідувач клубу «Діоген» — найбільш мовчазного клубу Лондона. З братом має досить холодні стосунки, навіть можна назвати їх суперниками. Майкрофт вважає себе розумнішим і не так вже й безпідставно, але ні Шерлок, ні Холмс цього не визнають. Урешті-решт, саме до них звертається Майкрофт, коли треба розв'язувати делікатне питання. Наприклад, допомогти з аристократом, який не хоче себе називати та якого шантажує Ірен Адлер (спільний для серіалу і книги сюжет), або раптом зникли креслення якоїсь важливої військової штуки... У книзі Майкрофт набуває більшого значення у XX столітті, коли Холмс замість звичайних злочинців починає боротися з німецькими диверсантами та шпигунами. А в серіалі на передній план виходять терористи.

Вона — як молоко до чаю. Мила жінка поважного віку, яка є власницею славнозвісного будинку за адресою «Бейкер-стріт 221B». У книзі вона грає другорядну роль, час від часу готує головним героям їжу, інколи допомагає їм. У серіалі ж — це джерело англійського гумору, чудернацька жіночка, яка час від часу коментує події. Шерлок колись допоміг їй із чоловіком, якого засудили до страти. «Добилися пом'якшення вироку?» — уточнює Ватсон. «Навпаки, прискорив його», — відповідає Шерлок.

Єдине, про що ще варто сказати — просто нелюдське терпіння цієї пані. Й Холмс, і Шерлок ніколи не прибирають у своїй кімнаті, можуть грати на скрипці вночі, до них постійно приходять якісь сумнівні особи, а іноді стріляють просто у стіни. А місис Хадсон усе це терпляче зносить.

Детектив Скотланд-Ярду, який звертається до Шерлока тоді, коли стикається з незвичайними злочинами. Хоча функціонально персонаж той самий, характеристика в нього зовсім інша. Лестрейд із книги — це зарозуміла та обмежена людина. Холмс казав про нього, що він схожий на пітбуля: завзяття хоч відбавляй, але розуму мало. Хоча «Таймс» називає його найкращим інспектором Скотланд-Ярду — він привласнював усю славу Холмса. Втім, Холмс не заперечував. Та попри це його не можна вважати однозначно негативним персонажем. Він зовсім не злий, хоча й буває грубим. Він насправді бореться зі злочинністю, хоча й менш успішно, ніж Холмс. Але ж не всім бути геніями, хтось має давати раду повсякденним кишеньковим крадіжкам та іншим дрібним злочинам.

У серіалі це значно приємніша особа. Завжди втомлений, завжди заклопотаний. Він приходить до Шерлока, як сам зізнається, від безвиході. Попри образи, насмішки та той факт, що він ризикує кар’єрою, надаючи доступ до секретної інформації сторонній людині. Без нього Шерлок фізично не міг би розслідувати серйозні злочини, але Шерлок цього не помічає. Він навіть не знає ім’я Лестрейда (як, вочевидь, і Конан Дойл) — ми чуємо його лише в серіалі. Лестрейда звати Грег.

Звичайно ж, не можна без них обійтися — навіщо потрібен цей геніальний розум детектива, якщо немає, що розслідувати? Здавалося б, тут різницю знайти важко: вбивство є вбивство, Моріарті є Моріарті. Але в детективах насправді важливо не хто вбив, а навіщо. Мотиви у злочинців із книги та серіалу принципово різні.

Оскільки якщо розбирати кожного окремо, цей текст буде кілометровим, обмежимося двома постатями, які є найбільш показовими: Моріарті (ну як без нього) та Джефферсон Хоуп. Почнемо з останнього.

Якщо ви ближче знайомі з Шерлоком, ніж із Холмсом, у вас це ім’я викликає питання: «Хто це?». Ні, пам'ять вас не зраджує, його ім’я просто не назвали в серіалі. Цей персонаж із «Етюду в рожевих тонах», той самий таксист.

Якщо різниці між позитивними героями з серіалу та книги мало, то тут книжний та серіальний образ відрізняється не лише знаряддям вбивства.

У книзі Джефферсон Хоуп викликає в нас співчуття. Після того як Холмс ловить його, починається друга частина оповіді, яка переносить нас у штат Юта, у світ мормонів. Не варто, мабуть, переповідати всю цю історію, але суть була в чому: Джефферсон Хоуп (сам не мормон) закохався в дівчину з їхньої громади. Кохання було взаємне, але мормони не хотіли відпускати її через складні стосунки між старійшинами та батьком дівчини. Все закінчилося тим, що її примусово віддали заміж за сина одного зі старійшин, а той довів її до смерті.

Джефферсон Хоуп вбивав не будь-кого, не задля задоволення, не заради грошей, він не вважав себе генієм — він мстився. Й навіть коли він уже знаходив свою жертву, він не перерізав їй горлянку, не стріляв у спину. Він влаштовував божий суд. Жертва мала випити одну пігулку, Хоуп — іншу. Одна з них була отруєна, інша — нешкідлива. «Якщо є на світі справедливість, — казав Хоуп, — ти проковтнеш отруту. Якщо ні, то мені немає, навіщо жити». Він мстився тим, хто скалічив його життя та довів до смерті його кохану. Він мав вагомі причини вбивати. Й Конан Дойл розуміє, що для читача такі дії морально виправдані. Через це Хоуп не помирає на шибениці, як мав би за законами Британії, він вмирає в камері від аневризми аорти. Тобто він досяг своєї мети, зробив, що хотів, а потім спокійно помер своєю смертю.

У серіалі все не так. Хоуп теж має аневризму, тільки не в серці, а в мозку. Й саме це змушує його вбивати. Не справедливість, а той факт, що він пережив свої жертв. Він може померти кожної миті, й це штовхає його викрадати людей та грати з ними в гру. Він також використовував отруєну пігулку та нешкідливу, але для нього це був не божий суд, для нього це була шахова партія. Він вважав, що він геніальний гравець, що він переграє своїх жертв, які кожного разу обирали отруту. Він не мститься, його дружина жива, вони просто розлучені. Він має дітей і любить їх — у його машині стоїть їхня фотографія. Діти, до речі, є додатковою мотивацією вбивати. За кожне вбивство вони отримують гроші. Від кого? Від Моріарті, звичайного маніяка. Тож замість шляхетного месника ми маємо божевільного вбивцю.

«Павук у центрі павутиння» — так про нього каже Шерлок. Кульмінація кар’єри детектива, його найнебезпечніший ворог, зустріч із яким ледве не коштувала йому життя.

Як у книзі, так і в серіалі, це єдиний розум, який може зрівнятися з Шерлоком Холмсом. Це мозок злочинного світу, Наполеон серед злочинців.

У книзі Холмс стисло переповідає його біографію:

Зовнішньо це людина поважного віку, схожа на «пресвітеріанського священника», вже сива. Досить врівноважена, холоднокровна, жорстока, позбавлена будь-яких принципів моралі. Злочин для нього — це не засіб, це сама мета. Злочини Моріарті — це свого роду мистецтво. Й сам Холмс каже, що іноді його відразу ледве не переборювало захоплення перед цим генієм.

Але слабкістю професора була схильність до дрібних театральних ефектів, на кшталт монограми з готичною літерою «М». Це, врешті-решт, і вивело Холмса на конкретну людину. Але ніколи ні до, ні після цього Холмс не був настільки близький до поразки та смерті.

У серіалі боротьба з Моріарті має ще більше значення. Якщо в оповіданнях більшість злочинів не пов’язані між собою, то в серіалі за кожним із них маячить загадкова постать Моріарті. Спочатку він просто спостерігає за Шерлоком, який своїми діями заважає йому втілювати його зловісні плани, а коли вивідач переходить межу, починається Велика Гра. Моріарті грає з ним, він підкидає йому загадку та дає підказки. Він навіть особисто з’являється перед Шерлоком в образі невпевненого в собі гея, щоб посміятися. Це величезний ризик, який межує з божевіллям, але головне гра. Його, як і в книзі, не хвилює результат, тим більше йому байдуже до того, що його ігри вбивають людей десятками — це так, побічні ефекти. Що особливо цікаво, Шерлока це теж не бентежить. Одну з загадок у «Великій грі» він відгадав, але заручниця почала описувати Моріарті, й той підірвав її разом із усіма, хто був навкруги. Шерлок на це каже: «Цей раунд я виграв. Технічно».

Чим далі, тим більше Шерлок та Моріарті стають наче віддзеркаленнями одне одного. Шерлок у першій серії називає себе «консультуючим детективом». Потім ми розуміємо, що Моріарті — це консультант зі злочинів. Він сам не виходить на сцену, він підказує іншим, як краще обійти закон. І йому так само нудно. Коли немає гідної загадки, Шерлок їде з глузду, він просто не може жити без роботи, йому доводиться вживати наркотики, щоб якось приглушити це відчуття. Й коли з’являється Моріарті, він радий. Він хотів би боротися з ним нескінченно, щоб не було нудно.

Зовнішньо професор із книги сильно відрізняється від молодого психопата з серіалу. Ніде не згадується його науковий ступінь, він значно молодший, не старший за Шерлока. Себе представляє просто: «Джим Моріарті».

Загалом злочинці стали злішими. Якщо в оповіданнях їхні дії можна було виправдовувати справедливістю, як у випадку Джефферсона Хоупа, або як це було в «Знаку чотирьох», то в серіалі навіть якщо злочинці мають якийсь неоднозначний мотив, вони не викликають співчуття. Такі траплялися й в оповіданнях, звичайно, але в серіалі шляхетних месників немає зовсім.

Тут різниця менша, ніж може здатися. В усіх втіленнях від дев’ятнадцятого сторіччя до двадцять першого Шерлок Холмс вражає нас своїм дедуктивним методом.

Спостережливість, щоб відбирати факти, та логіка, щоб їх поєднувати. Можливо, якщо дати нам набір фактів та попросити зробити певний висновок щодо людини, якої ці факти стосуються, кожен другий зможе впоратися з цим завданням. Але на це піде кільканадцять хвилин, а Шерлок Холмс розвинув у собі це вміння настільки, що робить це блискавично.

Хоча в дечому, звичайно, різниця є. Наприклад, грим. Холмс був неперевершеним майстром маскування. Він міг перетворитися на волоцюгу, на робітника із заводу, на матроса й завжди залишався невпізнаним. Накладні носи, перуки, штучні вуса тощо та акторська майстерність дозволяли йому стати своїм у будь-якій компанії, добитися довіри важливого свідка або простежити за підозрюваним.

Шерлок… Скоріше за все він міг би робити так само, але він не має в цьому потреби. Він лондонець у пальті. Він легко губиться в натовпі, він виглядає приблизно так, як і більшість перехожих на вулиці. Звичайно, поки мовчить. І акторського таланту він точно не позбавлений, хоч і нечасто їм користується. У серії «Велика гра» він видає себе за друга загиблого та таким чином дізнається, якою він був людиною. Або в «Собаках Баскервіля» перетворюється на власного брата, вмикає суворість та командний голос. І це все в тому самому пальті.

Вони обидва діють активно, бігають містом, яке знають досконало, обидва можуть порпатися в смітті, щоб знайти зачіпку. Інколи Холмс звертається по допомогу до «ірегулярів із Бейкер-стріт» — безпритульних дітей, які можуть відшукати що завгодно, а Шерлок — просто до волоцюг. Обидва мають певні зв’язки у злочинному світі, обидва мають доступ до закритої інформації з поліції, обидва добре знають хімію та використовують її у своїй діяльності. Обидва розбираються у сортах глини й можуть сказати, з якого району Лондону конкретний шмат багнюки. Ще в Холмса є його архів. Підшивка газет за декілька років та картотека з інформацією про всіх злочинців або просто сумнівних осіб, що потрапляли до його поля зору. В Шерлока замість цього один ноутбук та інтернет.

Принципова різниця полягає не в засобах, а в подачі. Холмс нічого нам нормально не пояснює до самої розв’язки. Очима Ватсона ми з роззявленим ротом спостерігаємо за тим, як детектив робить щось незрозуміле, ходимо за ним, напружуємо мозок, щоб хоча б припустити, навіщо все це. Й тільки коли вже перед нами спійманий злочинець, Холмс розповідає йому, а заразом і нам, як він зумів його вирахувати.

Але зараз так вже не можна. На початку жанру детектива ця література ще не вважалася розвагою — вона називалася «інтелектуальною прозою», й у читача мала бути можливість самостійно вирахувати вбивцю. Це була вправа для розуму. Саме Конан Дойл став перетворювати детектив на масову літературу. Й було цілком нормальним, що читач веде своє власне розслідування у своїй голові та звіряється з книгою, у якій є відповідь. І сам жанр ще був новим. Злочини, розслідування, небезпека — все це саме собою тримало читача зацікавленим. А зараз нам це нудно, ми вже все це бачили. Тому автори серіалу одразу дають нам Моріарті, якого називають «більше ніж людиною» в першій серії. Й Шерлок усе постійно пояснює. Так, не завжди зрозуміло, не завжди помітно, що це пояснення, але Шерлок кожного разу озвучує нам те, до чого він додумався. Частіше за все він комусь заперечує, або демонструє свій потужний інтелект. Але насправді це потрібно, щоб ми не занудьгували. Щоб у кожній поворотній точці ми мали маленьке осяяння. Щоб коли ми тримаємо перед собою всі ті факти, що й він, щоб коли ми дізнавалися, що все це означає, на мить відчували б себе такими ж геніями, як і Шерлок Холмс.

Ось такі вони, Шерлок та Холмс. За сто п’ятдесят років змінилося не так уже й багато. Це все той самий егоїстичний ексцентрик, якого ніхто не може перевершити в детективній справі. Інколи йому можна дорікнути за самозакоханість. Але, погодьтеся, такий геній має на це право.